Чорне море. Фото Чорного моря
Скільки себе пам’ятаю, стільки мене завжди манить до себе чарівність морських просторів. Хтось лізе у гори, хтось біжить на екскурсії, а я до моря прагну всім своїм єством (і неважливо чи то Чорне море, чи то Середземне, чи якесь ще). Ні, не для загару (не люблю загоряти) і навіть не для плескання у морській водичці, хоча це не виключено. «Навіщо ж тоді їхати на море?» - запитаєте ви. Йдеш туди, де менше людей (якщо можливо), сідаєш на березі, включаєш спеціально підібрані мелодії на телефоні, вставляєш навушники у вуха і дивишся у безкрайній простір морської безодні. А в голові водночас сотні думок і зовсім не одної. Як це? Не знаю. Відчуття прострації, очманіння, релаксу.
Якось вранці на відпочинку, я втекла від своєї родини, доки вони ще спали. Берег був майже порожнім. Деінде були поодинокі рані пташки – туристи, які робили зарядку або купалися у ранковому морі. Отак я відійшла подалі і провалилася у забуття на дві години, зовсім не зрозумівши куди сплинув час. Не можна було відірвати очей від тих хвиль, що статечно перекочувалися одна в одну, нарощуючи свою міць, щоб шумно розлитися біля моїх ніг на березі. Чомусь в голові кружляли думки про вічне, незабутнє. Про те, що я для моря лише маленька піщинка з якоюсь долею, яку я все прагну зрозуміти. У ці години я відчуваю себе умиротворено: в душі панує гармонія, а на вустах – посмішка.
Коментарі 23